Гранд марафон по 5-ти странам
Латинской Америки - 2025 Перу - Аргентина - Бразилия - Боливия - Чили

Дорогие, мои Татьяна и компания Юникондор.
Большое вам спасибо за поездку в Перу. Мне безумно понравилось. Я побывал на Мачу Пикчу , который являет 8-м чудом света.
Побывал на плавучих островах Титикака. Я поднимался на высоту 4,9 тыс метров над уровнем моря, где было очень сложно дышать,но был достаточно интересный опыт . Я видел линии Наска* с высоты птичьего полета, пролетая над ними на самолете.

Я гулял по джунглям днем, вечером, ночью это было незабываемо. Остров обезьянок Monkey island мне безумно понравился. Обезьянки облепились вокруг меня и не отпускали до самого конца путешествия по острову. Также я стрелял из духового ружья вместе с индейцами "ягуа".

Это было просто незабываемое путешествие!
Огромное спасибо!
Обязательно еще куда-то поеду, а в Перу возьму всю свою семью.
Спасибо большое.

Моя поездка в Чили с компанией Юникондор была просто великолепная!
Мне здесь очень много мест не просто понравились, но и потрясли. Мраморные пещеры – это нечто невероятное. Наверное это нигде не увидишь. Очень понравилась пустыня Атакама с ее долиной гейзеров и лунной долиной.
Шикарные виды ледников. Ледник Сан - Рафаель просто реально мощный. А айсберги, которые от него откалываются – это вообще круто. У меня на глазах раскололся айсберг на две части : одна часть ушла в воду, а другая начала двигаться. И все это на глазах все это очень круто. Ледник Грей очень красивый и замечательный. К нему мы плыли на катамаране. По дороге к леднику видели морских львов, уток и кондоров. Все такое красивое! Вообще, страна замечательная.
Путешествуйте вместе с Юникондор. Я с ними путешествую более 10 лет. Я в восторге. Всем советую. Путешествуйте!
Каждое путешествие - это просто кусочек счастья в вашей жизни.
Это - классно!

Перу була моєю юнацькою мрією. Йшов час, ось уже майже всю Європу і частину північної Америки відвідали, а Південна Америка не стала ближче. Аж ось...
Це була перша наша поїздка з турагенством Юнікондор - все таки країна далека, малозрозуміла і туристично малодосліджена. Спочатку я трохи напружилася, але прочитавши програму, одразу заспокоїлася - складена вона напрочуд вдало і продумано: не перенасичена подіями, але враховані всі найвизначніші пам"ятки. Досить вільного часу - люблю гуляти самостійно і відчувати нові місця не за туристичною мапою.
Дорога була довгою, але приємною - виліт з Києва о 6 ранку, потім 2,5 годині у Парижі на каву з тістечком, і от ми уже у літаку, який прямує до Ліми. Комфортний перельот з Air France, багато іспанської уже на борту, і от ми приземляємось прямо у місті, яке при всій моїй обізнанності здавалося трохи містичним: там у серпні зима, як це взагалі можна осягнути??? Але ж ось тут ми і відчули усі переваги подорожей з турагентсвом: на виході нас зустрічав водій у костюмі та гід, які одразу прийняли нас на борт тепер уже автомобіля, комфортного і, я б сказала, пафосного! - і ми вирушили до готелю. Коротенька екскурсія та відповіді на наші числені наївні питання, і от ми в готелі Alpa 3*, де прямо на рецепції отримуємо корзину фруктів та напоїв від нашого турагентства з привітання із нашими Днями Народження, які випали саме на дні подорожі. Так приємно, ви б знали!
Гід дала нам кілька корисних порад щодо вечері та найближчих маршрутів на другу половину дня і попрощалась до ранку.
Ліма нам сподобалась одразу. Навіть важко пояснити, але атмосфера там якась невимушена, зрозуміла. Ми прогулялися по району Мірафлорес, у якому, власне, й оселились, дійшли до океану, спустились на пляж, повечеряли на пірсі у явно туристичному місці (гід радила інше, але вже несила було вертатися). Спокусилися на ресторан на воді, який так красиво світився! Не можу сказати, що було несмачно, ні, смачно, просто ми уже потім дізналися, що таке перуанські порції та здорові ціни. Але брют був холодний, офіціанти привітні, на виході мені подарували троянду - чого ще бажати у свій перший вечер у Перу?

Зранку ми поснідали у нашому готелі (як і всі інші протягом маршруту, він був чудовий!) і зустрілися з Оленою, нашим гідом. Олена 40 років прожила у Перу і могла розказати багато цікавого. Екскурсія наша, розрахована на 3 години, закінчилася миттєво, ми навіть не встигли зрозуміти, як це сталося. Дізналися про те, чому у центральному, престижному Мірафлоресі більшість будинків мають лише красиві, відреставровані фасади, а за вікнами - небо і зруйновані приміщення... Погодували різнокольорових рибок у буржуазному діловому Сан Ісідро, зайшли у маленький музей при Банку, який інвестував археологічні дослідження і тепер має власну невеличку, але надзвичайно цікаву колекцію знахідок. Якщо ви любите кераміку так, як люблю її я, ви б не залишились байдужими!

Потім скуштували какао з різними смаками у магазині-майстерні шоколоду, і, пригостившись справжніми какао бобами, повернулись у готель. Тепло попрощались з Оленою, ще деякий час перебуваючи під враженням від її неймовірних розповідей, направились обідати у ресторанчик за її рекомендацією. Punto Marisco - так називається це благословенне місце, яке ми згадуватимемо ще довго, і неодмінно повернемось туди пообідати. І повечеряти.
Ввечері ми поїхали подивитись на відомі фонтани Ліми, які занесено до книги рекордів Гінеса, якщо путівники не брешуть. НЕ знаю як щодо рекордів, але парк дуже приємний, гуляти там справді задоволення, фонтани прекрасні, танцюють, співають і усіляко міняться різними кольорами.
Видовище справді феєричне та монументальне: бризки розлітаються тонкою завісою, а на них, як на екрані проектора, відбувається лазерне шоу. Під музику та складні фігури з води - вражає!
На ранок ми вилітали до Куско, з готелю виїзджали рано, о 5-й, так мило, що нам з собою дали пакетики із сніданком! Поснідали уже в аеропорту, перед літаком.
1,5 години і ми в Куско, місто моєї мрії! Перед поїздкою ми багато читали про вплив висоти на стан організму, навіть збирались прикупити якісь таблетки для профілактики гірської хвороби... Але список протипоказань та побічних ефектів від тих пігулок був такий, що ми вирішили: якось воно буде! Якось не якось, але варто було мені згадати, що ми йдемо по аеропорту, який знаходиться на висоті 3300 м над рівнем моря, як підлога захиталася і захотілося сісти прямо де стою... Але попереду було стільки цікавого, що ми швидко забули про ці дрібниці і кинулися шукати нашого водія. Зустрічали нас, як завжди, гід та водій у костюмі і білій сорочці. Знову коротенька екскурсія по дорозі в готель, настанови щодо м"якої адаптації до міцевих умов, і ми в готелі в історичному центрі Куско. Готель унікальний - у старій будівлі, ідеально стилізований, але з елементами модерну, привітним персоналом...
Нам одразу запропонували чаю з листків коки, і, треба визнати, дуже вчасно.

Цей день у Куско пройшов у неспішних прогулянках по центру, колоритному базару, де серед сувенірів можна було знайи справжні цікаві штуки, як, наприклад, майстерню з пошиття національного перуанського костюму, який для більшості місцевих - просто звичайний повсякденний одяг. Так, всі оці багатоярусні спідниці, розшиті жилетки, а, головне, колоритні високі шляпи з маленькими полями і незмінний атрибут - смугастий заплічний мішок, який заміняє і дамську сумочку, і слінг, і рюкзак. Зняття мірок і, власне, примірки, відбуваються тут же, в проході, між рядами.
Ми одразу ж переодягнулися у туристів, тобто придбали по яскравому светру з орнаментом та шапці. Чоловіку купили розкішну шкіряну шляпу з тісненими символами інків - менше ніж за 10 дол. Тепер дивимося на неї і не розуміємо: як ми могли не купити їх кілька?
Але це нічого, ми на пончо відірвалися. Вже вдома я нарахувала їх п"ять. І кожне - я це добре пам"ятаю - "неможливо було не купити"! Треба сказати, що це дуже зворушливо: туристи в Перу одягнуті однаково - усі в светрах, пончо, гетрах і шапках. Прямо як члени якоїсь радісної прекрасної секти! Щодо светрів та інших трикотажних виробів.... Продавці вам розкажуть, що це чиста альпака. Але усі так само прекрасно розуміють, що светр з альпаки не може коштувати 10 дол. То ж тут на ваш вибір: або ви погоджуєтесь, що у вашому светрі вовни не більше 20%, але ви можете купити їх десяток, різних кольорів і фасонів, собі і друзям-родичам. Або прямуєте у фірмові магазини і там уже обираєте собі справжню чисту альпаку за ціною від 150 дол. Те саме і з шапками. Ціна пропорційна якості вовни. Але наші десятидолларові светри гріли нас сумлінно, виглядали чудово і уже витримали прання кілька разів у пральній машинці. Вигляду не втратили, не сіли, не полиняли, не розтягнулись.
Вечір у Куско був прекрасний, варто піднятися на схили, де вузенькі вулички перетікають одна в іншу, а будинки стоять на фундаментах, складених іще древніми інками за їхньою унікальною методою - величезні каміння обтесані рівненько і так щільно пригнані один до одного, що між ними не можна просунути пластикову картку. Ми пробували. Ніякий розчин для такої кладки не використовували, а каміння підганяли за принципом тетрісу, як паззл. Варто нагадати, що це сейсмічна зона, тож ці фундаменти витримали чимало випробувань. І встояли - як справжнє чужо інжінерно-будівельного мистецтва!
На ранок нас чекав тур на Мачу Пікчу. І знову ми відчули усі переваги туру - з ранку раненько за нами заїхало авто з гідом, ми дісталися залізничної станції, далі 3 годи потягом і ми у містечку Агуас Кальєнтес. Кілька слів про дорогу - вони чудово цікава сама по собі. За вікном протягом поїздки показують прекрасне, гід інколи коментує, ми розпитували уже про що хотіли, нам все було цікаво. Гід з дивним іменем Ілліч (нам сказали, що це наче на честь Леніна, мовлял, татко був комуністом, але ми не зрозуміли, чи це жарт, чи так воно і було насправді. Запитати не наважились, думаю, людину і без нас уже дістали цими запитаннями. Якби там не було, Ілліч виявився напрочуд обізнаним та допитливим як історик).
Історія Мачу Пікчу достовірно невідома, існує багато версій, і кожний гід обирає якусь одну. Наш Ілліч намагався бути об"єктивним, тому розповів нам про всі існуючі більш менш обгрунтовані істориками версії, що було дуже доречно, бо питань Мачу Пікчу ставить безліч.
Мовчазне місто на висоті близько 4000 м, оточене горами з будинками, терасами для садівництва чудово збереглося. Якби не відсутність дахів, можна було б подумати, що жителі от от відійшли кудись і скоро повернуться... Лами та альпаки вільно гуляють по території, ліниво відвертаючись від фотокамер та не звертаючи ніякої уваги на захоплених радісних туристів...Людей на Мачу Пікчу дуже багато. До цього варто підготуватись морально і просто прийняти як данність. Кажуть, навіть у дощ і туман там повно людей, адже квитки продаються заздалегідь, і тут не вгадаєш. Лише на місці ми зрозуміли, як нам пощастило з погодою - місто лежало перед нами як на рекламному проспекті. Найменший туман - і картинка недоступна. І так буває досить часто - гори Мачу і Пікчу стережуть своє місто і відкривають його очам туристів за лише одним їм відомим планом!
Трохи вернемось до Агуас Кальеєнтес, містечко, у яке вас привозить потяг. Власне, містечка там ніякого не було, аж поки поїздка на Мачу Пікчу не стало туристичним маршрутом. Тоді там і побудували вокзальчик, а також відповідну інфраструктуру - чималий сувенірний базар, ресторанчики, кав"ярні, живописні місточки. Є навіть маленька міська площа. Усі жителі задіяні у туристичному бізнесі. Отже, коли ви прибуваєте в Агуас Кальєнтес, треба сісти на автобус, який доставить вас до самого входу на Мачу Пікчу. І це розвага потребує моральної підготовки, бо черга розтягується метрів на 300, без перебільшення. Коштує поїздка теж неадекватно - 26 дол з людини. Можна пройти і пішки, якщо ви готові до підйому, тропа для такого хайкінгу існує. Отже, стояння в черзі забирає від 30 до 50 хв, автобуси під"їжджають один за одним, кількість бажаючих вражає, але все проходить досить мирно. Наш Ілліч люб"язно запропонував постояти в черзі, поки ми пішли купити собі кави та пиріжків. Поїздка на автобусі триває хвилин 20-30 по серпантину, краса за вікном захоплює подих.
Свої враження від Мачу Пікчу описувати не буду, це варто пережити і побачити самому. Скажу лише одне: на цей момент ми зрозуміли, що у Перу стільки роботи для археологів, що це має бути найпоширеніша та найзатребуваніша спеціальність. Але, як пояснив Ілліч, нічого такого не відбувається. Бо держава нічого такого фінансувати не збирається - для чого, якщо можна стригти купони з того, що уже відкрито - все одно будуть їздити! Хоч би з цим потоком справитись!
На зворотньому шляху нас чекав обід у Агуас Кальентес, дуже смачний.
Наш потяг назад у Куско несподіванно затримали на 30 хв, тож ми мали час і натхнення погуляти по місцевому базарчику, випити Pisco sour, переконатися у тому, що ціни у Куско нижчі на все добро рази у півтора, і нарешті загрузитися у наш потяг.
Через усі затримки назад ми поверталися потягом вищого класу, пригощали напоями, печивом та показували невеличке фольклорне шоу та показ мод товарів з альпаки! Але ми були такі сонні і наповнені враженнями, що ледве стримувалися аби не заснути... На вокзалі нас зустрів водій і відвіз в готель (о, щастя подорожувати з турагентством!). Треба було лягати спати, бо на ранок нас чекала поїздка на Кольорові гори...
За час подорожі ми уже звикли вставати не просто рано, а дуже рано. Часто екскурсії починались о 5-й ранку, бо їхати довго, а о 6-й вечора уже темніє. Так і цього разу, автобус мав заїхати за нами о 4.45, проте сніданок почали накривати ще раніше, тож ми поснідали, запаслился листями коки - на нас чекала висота 5000 м! - і загрузилися у мікроавтобус досипати. Через години півтори була зупинка для сніданку (передбачена екскурсією), потім іще години півтори по серпантину вгору - і ми майже на місці. Насправді "майже" - це фігурально, бо найцікавіше починається тут. Автобуси лишаються на парковці, гід питає, хто піде пішки, а хто поїде на конячці. Бажаючим іти пішки видають палиці для хайкінгу. Попереду 5 км вгору до місця, з якого найкраще видно кольорові хребти. Підйом не надто крутий, але зважайте, що це не від Майдана до Либідської пройтись, ви вже на висоті більше 4000 м! То ж не бавтеся, прошу, і одразу погоджуйтесь на конячку. Тим більше, це сам по собі фан! На піший маршрут закладають в середньому 1,5 год в один бік, конячка довезе хвилин за 35. Тим часом можна роздивлятися все навкруги, з одного боку майже одразу видно кольорові схили, з іншого - льодові вершини.
Взагалі, до 2016 року так звані гори 7 кольорів були вкрити льодом. Через глобальне потепління крига розтанула, а постійні вітри відполірували гори до такої неймовірної кольорової смугастості. Геологічне пояснення можуть надати геологи. А ми лише розуміли, що це справжнє нерукотворне чудо. І воно неймовірно фантастичне!
Через 35-40 хв конячка у супроводі свого господаря привезе вас на місце до підніжжя досить високої гори. Тут погонщик, плутаючи іспанські і англійські слова, попросить вас віддати йому 60 солей (близько 20 дол), і покаже, де чекатиме вас через 1,5 год, аби довезти назад. Якщо ви саме так домовлялись. Дорога в обидва кінці коштує 80 солей. Вам потрібно буде запам"ятати його ім"я, або принайме як він виглядає, аби потім розшукати серед сотні таких самих екипажів. Мого погонщика звали Басіто, і він почувався трохи збентежено, бо гроші залишились у чоловіка, а він сам залишився десь позаду, бо мій Басіто тягнув коняку зі мною верхи, обганяючи всіх і кожного! Мені навіть декілька разів довелось попросити трохи деспасіо, бо я не могла дістати телефон, аби зробити кілька фото цьогоісторичного моменту. Насправді, це була моя перша поїздка верхи, і це було круто! Отже, коли я пояснила, що грошей у мене намає, але вони десь мають підійти, Басіто похнюпився, підібрав гострий камінчик, нашкрябав на засмаглому запясті моє ім"я, кілька разів, як у кіно, повторив:"Басіто! Запам"ятай, мене звуть Басіто! Я буду чекати на тебе он там!"
Благослови, Боже, мою вчительку іспанського у школі! Завдяки їй моя подорож у Перу була набагато змістовнішою, бо з англійською тут ти можеш залишитися зовсім безпорадним. Так чи інакше, Басіто побіг назад (нарешті мені стало зрозуміло, куди він так поспішав, і чому нам назустріч так само бігли погонщики без пасажирів: пока ви лишаєтесь роздивлятися чудо природи, вони встигають зробити ще одну ходку!!! Це щодо витривалості місцевих жителів. Доречі, серед погонщиків багато жінок і зовсім молодих дівчат.
Отже... Тим часом я дочекалася чоловіка, який спочатку вирішив іти пішки, але за км зрозумів, що це марна справа, і зупинив симпатичне чотириноге таксі. І ми уже разом рушили підкорювати останні 300 м нашої пригоди. Вінікунка - це невеличкий відріг між кольоровими горами і вкритими кригою верхівками. З самого верху невеличке плато, яке і служить майданчиком для одного з найкращих видовищ.
Спочатку я не вірила, що ми зможемо піднятися аж на самий верх, бо розріжене повітря - це не забавка, голова паморочиться, сили закінчуються швидко. Ми винайшли свій спосіб підйому: 10 кроків і трохи посидіти. Сідаєш, де стоїш, бо там уже не до комфорту. Поки сидиш, дивишся навкруги, і знову починаєш дихати. Повільно встаєш (різкі рухи протипоказані) і робиш наступні 10 кроків. Так, підтримуючи один одного і не вірячи тому, що бачиш довкола, ми піднялися на самий пік Вінікунки - 5036 м.
Вітер тут вириває з рук фотоапарат, а капелюхи треба мати з надійним шнурком. Попри 25 градусів внизу, треба мати непродуваєму куртку або щось на кшталт. Краще мати темні окуляри, бо сонце сліпить, відбиваючись від засніжених вершин, до яких, здається, рукою подати. Принаймі, вони на одній з вами висоті, це факт!Наші гіди настійливо рекомендували не залишатись на вершині довше ніж 20 хв, тож вони були тут як тут і допомагали спуститися всім бажаючим. Взагалі, народу там повно, і, аби не заблукати, гіди мають або палки з кольоровою стрічкою, або просто вигукують назву групи - плато невеличке, всіх можна легко зібрати. Нагорі підприємливі хлопці пропонують вам воду, спеціальний бальзам, який полегшує перебування на висоті, і навіть кислородні балончики. Нічого із цього нам не знадобилося, бо враження від побаченого було настільки сильним, що про все решта якось не думалось.
На горі ми пробули приблизно півгодини, потім нас знайшов наш гід, міцно взяв мене за руку і впевнено стягнув вниз. Назад йти було куди легше, тим більше, я переживала, аби Басіто не подумав, що я кинула його, не заплативши 60 солей за його важку працю! Ми легко знайшли один одного, він помітно повеселішав після того, як чоловік віддав гроші, і, весело наспівуючи, ми рушили назад. Доречі, погонщик, який привіз мого чоловіка, сказав, що не зможе забрати його назад, бо вже має пасажира, тож мій героїчний муж вирішив іти пішки (хоча знайти інше таксі не було проблемою). Попри те, що чоловік мій займається спортом, не має проблем із здоров"ям, зайвої ваги тощо, він легко рушив пішки. Але наприкінці дуже пошкодував, бо все таки без звички на такій висоті виснажливо. Просто візьміть це до уваги.
Дорога назад була швидкою, по дорозі ми зупинилися у тому ж місці, де й снідали, на обід. У Куско повернулися о 5 вечора. І, не зважаючи на те, що це був наш останній вечір, і стільки всього цікавого було довкола, ми проспали кілька годин. Повечеряли у ресторані Inca Grill, дуже рекомендую!
І пішли збирати речі - на ранок нас чекала поїздка у Пуно, до озера Тітікака.
Якщо ви матимете трохи більше часу на таку подорож, раджу додати кілька днів до Куско. І попросити організувати екскурсію містом. По-перше, у Куско найдешевші сувеніри і все те, що зазвичай привозять із Перу. Півдня виділіть на місцевий базар! І також є багато цікавого неподалік міста, тож майте на увазі. А взагалі, просто пожити кілька днів у цьому неймовірному містечку, повештатись вуличками, посидіти у місцевих кав"ярнях, поспостерігати за чудернацьким життям довкола - це окреме щастя мандрівника!
Але ми не мали багато часу, тому уже з самого ранку сіли у автомобіль, як завжди, чорний, з водієм у костюмі і білосніжній сорочці, і рушили на автобусну станцію, де мали зустрітися з нашим гідом і пересісти у великий туристичний автобус, який протягом 10 годин везтиме нас у Пуно. Спочатку така перспектива трохи збентежила, але ми швидко зрозуміли, що нас чекає цікавий день. По-перше, наш гід Сітора. Вона була настільки відкрита і привітна, що ми одразу відчули взаєморозуміння, спорідненність душ і уже за годину здавалося, що знаємо ми один одного добре і давно. Історію її життя можна було б продавати як окремий пункт туристичної програми, принаймі якщо у вас були питання щодо реалістичності сюжету деяких серіалів, то тут вони разом би й відпали! Моя допитливість, щира цікавість і стара журналістська звичка ставити питання таким чином, щоб відповісти коротко "так" або "ні" було абсолютно неможливо, змусили Сітору розказати історію свого життя, за що я їй дуже вдячна. Власне, якщо вам доведеться з нею зустрітися, передавайте вітання і попитайте, попитайте....
Дорога до Пуно передбачала 4 зупинки. Кожна з зупинок передбачала коротеньку екскурсію, третя зупинка передбачала ще й обід, до речі, дуже смачний, та різноманітний шведський стіл. Після кожної зупинки стюард в автобусі пропонував гарячі або прохолодні напої (в залежності від температури за вікном). Справа в тому, що серпень у Перу - зимовий місяць. І температура в горах за день коливається від -3 вночі і зранку до +25 вдень. Тож ми тільки й встигали одягатися і роздягатися. Фото того дня цікаво роздивлятися: ось ми з самого ранку у куртках, пончо, гетрах, шапках і рукавицях... А от ми уже по обіді в майках і шляпах від сонця...
Десь о 5-й ми прибули в Пуно, заселилися у неймовірний 4 зірковий готель, попрощалися з Сіторою до наступного ранку, розклали речі і пішли роздивитися що ж за таке містечко стало нашим пристанком на найближчі два дні. З усіх міст, які ми відвідували досі, Пуно найменше і найбідніше. Центральна пішохідна вулиця чудова - ресторани, магазинчики, ілюмінація... Але варто повернути хоча б в одну з бічних вуличок, розумієш, що у нас на початку 90-х було ще нічого собі. Хоча, дуже схоже. Знаючи з досвіду, що найкраще відчути місто можна на базарі, ми рушили шукати саме його, хоча на вулиці вже стемніло, і шансів було небагато... Проте базар був, працював, і взагалі усі наші фантазії побачити справжнє нетуристичне життя маленького перуанського містечка задовільнив.
Також ми побували на справжньому фестивалі вуличної їжі, хоча навряд чи самі місцеві жителі підозрюють, що це таки фестиваль... Наразі, вони, вочевидь, у такий спосіб харчуються (з одного боку) і заробляють на життя (з іншого). Виглядає це дуже просто - ряд продавців з каністрами, глечиками, судочками та котелками, закутаними в шерстяні ковдри, а напроти столи та лавки, збиті з піддонів. Народ сидить, сьорбає щось з пластикових тарілок, не скидаючи зі спин кольрові мішки, у яких чи то діти, чи то так якийсь скарб. Наче равлики, які носять за спиною власні будиночки і все, що нажито непосильною працею... Нам дуже хотілося і собі спробувати, що ж вони там так смачно їдять, але думка про те, що це може виявитися якоюсь невідомою непередбачуваною для наших шлунків екзотикою, відігнала подалі такі легковажні думки! А повечеряти ми зупинились у невеличкому ресторанчику з немаленьким рейтингом на TripAdvisor, що називався Tulipan's. Сміливо рекомендуємо - смачно, непафосно, порції великі, ціни адекватні.
На ранок, після якогось нереально смачного та вишуканого сніданку (все таки 4* - це 4*!!) ми тепло зустрілися у холі з Сіторою. І тут трапився перший збій у нашій туристичній програмі - за нами ніяк не приїзжав автобус. Перші 15 хвилин ми навіть не помітили цього: я розпитувала, підкидаючи дрова у багаття нашої бесіди, витягуючи із Сітори все нові подробиці її життя, чоловік блаженно завис у телефоні, відповідаючи на робочу пошту... І лише Сітора, робочий день якої розписаний погодинно, почала нервувати, кудись дзвонити, запевняючи нас, що ось-ось автобус буде. Ми навіть не сумнівалися, що все так і буде, а я так ще й встигла вирахувати, що чим пізніше ми виїдемо, тим тепліше буде, і тим більше одягу можна буде із себе зняти. Бо виглядати на всіх фото як капуста уже трохи набридло. Так воно й сталося. Автобус приїхав з затримкою на годину, пояснюючи її трафіком (у Пуно дійсно реставрують головну площу, біля якої ми жили, і під"їзди заблоковані), але ми не дуже переймалися - наша екскурсія мала закінчитися через три години, то ж часу було предостатньо. Тим більше, коли з"ясувалося що все накраще: коли ми нарешті дісталися в порт, виявилось, що наш кораблик уже давно відчалив, і на нас чекав інший, у якому ми були єдиними пасажирами!
Отже, озеро Тітікака. 4400 м над рівнем моря, найбільше судоходне високогірне озеро у світі. Воно справді велетенське. З космоса Тітікака виглядає як кішка, що полює на кролика (погугліть, це дуже цікаво). Наша поїздка тривала хвилин 20, після чого ми приплили до такого собі КПП на річці. Тут платять за вхід та розподіляють туристів між островами. Раніше гіди возили свої групи на власний розсуд, і часто траплялося так, що на якомусь острові туристів було багато, а десь не було зовсім, тож з часом створили такий собі острівний ресепшн, де всіх туристів ділили по справедливості. Острови живуть за рахунок туристів, тож все цілком справедливо. Кошти розподіляються між усіми островитянами. Ми трохи хвилювалися, бо на нашому острові нас зустрічала ціла делегація.
Нарядно одягнені дівчата допомогли зійти з катера, одразу повели у центр острова, де було підготовлене місце для невеличкої лекції, під час якої ми дізналися подробиці будівництва власне островів та укладу життя. Неподалік чи то снідали, чи то обідали решта жителів, повернувшись до нас спинами. Воно і зрозуміло - їсти на очах вражених туристів не дуже приємно, напевне.
Так чи інакше, ми не дуже дошкуляли своєю увагою, спілкувалися з нашими гідами, зняли взуття, щоб, як справжні урос, відчути як воно - ходити по тростниковому настилу... Потім нас запросили до одного з будиночків, досить затишного, хоча й малесенького всередині - не більше двох квадратних метрів. У ній ми помітили магнітолу, під стелею висіла лампочка - з недавніх пір завдяки розвитку туризму острови обладнані сонячними панелями. На ліжку, яке займає майже всю оселю, вовтузилися двоє хлопчаків, не звертаючи на нас жодної уваги - звичайні діти! Хазяйка, мішаючи англійські та іспанські слова, перевдягла нас у місцеві яскраві одежі і відправила фотографуватись на двір. З моїм мобільним вправлялась досить звичайно, як справжній фотограф.
Потім настав час обов"язкової програми - нам стали пропонувати купити місцеві вироби, які тут же, при нас, демонстративно виготовляли. І хоча гід попередила нас, що сувеніри тут дорогі, ми одразу вирішили підтримати люб"язних господарів. Тепер дуже радіємо - чудова наволочка з вишивкою красується у нашій спальні і кожний раз тепло нагадує про радушних усміхнених жителів Уроса, з іхніми довгими косами, яскравими спідницями та непростим, але зрозумілим способом життя.
Потім нас прокатали на солом"яному човні, їх будують спеціально для туристів, це дуже прикольні споруди, кожний прикрашений оскаленими головами пум (щоб вороги лякалися).
Кілька годин пролетіли дуже швидко, і ось ми уже повернулися назад у Пуно. Тепло розпрощалися із Сіторою, обіцяли повернутися і поїхати у інші чудові місця... На нас чекав прекрасний вечір у Пуно, вечеря з фольклорним шоу і відчуття того, що подорож наша добігає кінця.
На ранок ми відлітали у Ліму, місто, яке нам с перших хвилин дуже сподобалось і полюбилось. Той самий готель Alpa, де ми уже почувалися наче вдома. Місце для обіду ми навіть не стали шукати, побігли швиденько займати столик у Punto Marisco.
А по обіді відправились у артистичний район Barranco, про який випадково прочитали у якомусь довіднику. Барранко вразив нас своєю вишуканою богемною простотою, величезною кількістю ресторанчиків та галерей, а особливо - чудовими видами на океан.
Прогулявши там до самої ночі, повернулися в готель. На наступний день ми повертались додому. Казкова подорож, як і все, закінчилася. Але відчуття, що ми повернемося до тої частинки нас, яка назавжди оселилася на цій малозрозумілій, але водночас близькій нам тепер землі, не покидає досі.
Все таки, подорожі - це найкращий спосіб пізнавати не лише світ. Це найкращий спосіб пізнавати себе самого, шукати в собі справжнє.

Дякую компанії «Юнікондор» за классну подорож!